Які асоціації виникають, коли мова йде про Прибалтику, а особливо — про Вільнюс? Шпроти? Бурштин? Варто розширити свій совковий стереотип.
     Вільнюс — це щось більше, ніж просто знекровлене засоюззя, це щось не зрівняне з досі баченим. Найбільше місто Східної Європи десь в глибинах вулиць має свого Мінотавра під назвою «туристична цікавість». Блукати цим лабіринтом можна безкінечно, по декілька разів вертатися на те саме місце, раптом виходити зовсім не там, відшуковуючи при цьому щось завжди нове. Певно, в цьому і є найбільша заслуга міста Гедиміна. Нехитрий, наче пиріжок з варенням, тут немає абсолютно ніякого урбопланування, безлад провулків, поворотів, двориків. І все старе, перебруковано-перереставроване, така вчаровуюча ненав’язлива невблаганність кожної миті. Ось тут щось уже штучно підмальоване і вилизане, а повернеш за ріг — і картина різко міняється: облупленими стінами дивиться якась кам’яниця, якийсь обписаний дім, а далі за ними — кишки бетонних модернових кварталів. Ніяких аж суперсько-мегацікавинок — ну декілька є все-таки — тому можна просто лазити, нишпорити, піднімати голову вгору, знаходити вуличні кафешки, з цінниками в лíтах, лавки з якимись виробами народних умільців. А потім піднятися нагору і глянути вниз, — тотальна безтямність! Суміш усього і водночас нічого. Утопічні історицизми легенд, комунізм десь глибоко в іржі, християнські догми і панацейні мантри. Ось такий Вільнюс! В дрібницях і панорамі, з гори і з житлового кварталу. Він різний, він унікальний, він просто Вільнюс. І тут, повірте, не до карикатур!


Вид з на Старе місто з воріт Субачяус.




     Вільнюс — єдина європейська столиця, яка стоїть на межі двох найдревніших цивілізацій — латинської та візантійської. У місті багатовікової та багатогранної культури здавна живе дух толерантності до різних народів і націй. Ще б пак, там стільки різноконфесійних, різнорелігійних споруд, що це тільки є підтвердженням доброї шани кожного.
     Вільнюс уперше був згаданий у письмових джерелах у 1323 році, а вже до XV століття він виростає у велике, гарне середньовічне місто, спадщина якого вчаровує мене й нині. Певно, не тільки мене.


Блік на проспект Гедимінаса.



     Гордість Вільнюса — архітектура Старого міста. Найбільше у Східній і Центральній Європі барочне Старе місто (360 га) зберегло й донині мережу середньовічних вуличок і характерні простори, а своїми будівлями в стилі італійського бароко він нагадує найкращі древні міста Італії. Башти, які своїми шпилями стрімголов тікають в небо — це вже спадщина литовської школи бароко. Старе місто, яке вигідно розташувалося в амфітеатрі прекрасного пейзажу, з 1994 року входить до світової спадщини ЮНЕСКО.


От же ж... Спробуй таку красу не занести в ЮНЕСКО!



     Столиця Литви — одне з найкращих міст Старого світу. То тут, то там, як протуберанці на Сонці, на горизонті з’являються сивий середньовічний дід-костел, сучасна модернова будівля експоцентру, зручна кафешка чи молодіжний танець просто на площі, на живо. 


Погляд в небо в одному з двориків.




( ...а далі просто красоти, Заратустро! Починаємо читати!!! )